В Україні під поняттям “ландшафт” зазвичай мають на увазі природний ландшафт. Нібито щось об’єктивно дане від природи, ландшафти цінують за мальовничість та інші естетичні якості. В художніх творах часто бачимо самобутні та гармонійні краєвиди, що виражають велич сил природи. Подібне уявлення зустрічається і в академічній сфері, а також у щоденному вжитку.
Однак ландшафт майже ніколи не є витвором лише природи. Навіть найбільш “дикі” місцевості зазнали тисячолітнього впливу людської діяльності. Цінності, вірування, економічні відносини, а також політика — все це позначилося на фізичному середовищі. До того ж, природа не лише становить арену людської діяльності. Вона теж впливає на життя, ідентичність і щоденні практики людей. Ландшафти є простором взаємодії людини та природи. Етика цієї взаємодії може різнитися залежно від часу, простору та культурних норм.
Тому в рамках широкого узагальненого терміну “ландшафт” варто виділити й наголосити на понятті “культурного ландшафту” — як зміненого людиною природного ландшафту відповідно до своїх потреб. Культурний ландшафт є вираженням багатовікового досвіду життя людей у природному середовищі та наслідком спільної дії сил природи і людини. Саме таке трактування культурного ландшафту знаходимо в Світовій конвенції спадщини (1992 р.).
Взаємодія людини і природи проявляється у народних знаннях щодо просторового планування населених пунктів, мережі вулиць, системи забудови, будівництва, землекористування, природоко- ристування та ведення сільського господарства. Всі ці види діяльності взаємопов’язані й перебувають у тісному зв’язку з природним середовищем. Як наслідок, окремі культурні ландшафти формуються як цілісні екокультурні системи.
У міжнародному договорі Ради Європи — Європейській ландшафтній конвенції (2000 р.) ландшафт розглядається у широкому розумінні, без його поділу на природний і культурний. Згідно з конвенцією, ландшафт — це все те, що ми бачимо/сприймаємо, коли ви- ходимо з приміщення. В цьому випадку поняття ландшафту є більш близьким до загальновживаного поняття “краєвид”. У Конвенції зазначається: “Ландшафт означає територію, як її сприймають люди і характер якої є результатом дії та взаємодії природних та/або людських факторів”. Це розуміння ландшафту не виключає його вузького трактування як результату взаємодії людини й природи. Проте тут наголошено на розумінні, що ландшафт може бути наслідком тільки людської діяльності, а також наголошується на важливості його сприйняття людьми. Ландшафт — це частина Землі, видима спостерігачами з певного положення й розташування — як фізичного, так і соціального. Стать, вік, професія, соціальний клас та досвід людей впливають на їхнє бачення.
До природних факторів формування ландшафту можна віднести рельєф, клімат, ґрунти, воду, рослини і тварини. Людина ж створює населені пункти, вуличну мережу, систему забудови, архітектуру, сільське господарство, вплив на які має і природне середовище.
У сприйнятті культурного ландшафту людиною одні візуальні елементи можуть домінувати над іншими. Приміром, виражені форми рельєфу, рослинність чи яскраві елементи архітектури мо- жуть виступати на передній план перед менш помітними елементами. Проте всі складові ландшафту та їх найменші деталі — лінії, пропорції, форми, кольори, матеріали, фактури та текстури — творять його неповторну атмосферу та є частиною genius loci, духу місця. Візуальність ландшафту є важливою у його сприйнятті, але не менш важливими є звуки, запахи, тактильні відчуття та насамперед отриманий у ньому досвід.
У зв’язку зі значним посиленням впливу людини на природу, що почався у Західній Європі в XVIII столітті, варто відрізняти традиційні, тобто домодерні та доіндустріальні, культурні ландшафти від більш сучасних, тобто модерних та індустріальних. Традиційні ландшафти умовно характеризує низькоінтенсивне сільське господарство та висока чутливість до природного середовища, яку було втрачено впродовж наступних століть.
У світі є відомі приклади добре збережених та артикульованих матеріально й ментально культурних ландшафтів, як-от у Провансі (Франція) чи в Тоскані (Італія). Вони відіграють важливу роль не тільки в житті регіону, його гармонійному та сталому розвитку, творенні його внутрішньої ідентичності й образу, а й у співтворенні культурного образу всієї країни на міжнародному рівні. Вони є прикладами збереження досвіду і знання людей про життя у природному середовищі, що проявляється в увазі до місцевих способів будівництва та ведення сільського господарства — садівництва, виноградарства, виготовлення сирів і вирощування прянощів.
Ландшафт є об’єктом дослідження як природничих, так і соціальних та гуманітарних дисциплін, як-от: екологія, екологічна історія, культурна екологія, архітектура, планування міст і сіл (місто- планування, містобудування1), регіональне просторове планування, семіотика, географія людини та фізична географія, візуальні студії. Ландшафти також викликають зацікавлення у людей творчих професій, пов’язаних із образотворчим мистецтвом, фотографією та літературою. Проте ландшафт — це передусім цілісний погляд на те, що нас оточує, без поділу на складові і тому міждисциплінарність є важливою для його вивчення.
Ландшафти формують мешканці та мешканки з різними цінностями, потребами, поглядами та смаками, що змінюють його свідомо чи несвідомо в процесі свого життя. Досвіди у ландшафті з різними практиками його присвоєння перетворюють його з фізичного, матеріального в місце з особистими чи колективними значеннями, сенсами, смислами та асоціаціями. Культурний ландшафт з матеріального стає більш ніж матеріальним і бере участь у формуванні регіональної самобутності, особистих чи колективних ідентичностей. Ландшафти є також вираженням політично-економічних систем-формацій та історичних епох зі своїми переважаючими культурно-філософськими поглядами, політиками, ідеологіями та різними владними відносинами.
1 Термін містопланування (англ. urban planning), відомий в Україні як містобудування, а в деяких країнах стосується і до просторового планування сіл та інших просторових одиниць.
Джерело: Лозинський Роман. Культурні ландшафти Галичини: етика взаємодії людини з природою. Львів: Ладекс, 2020. — 224 с.; 149 іл. Онлайн доступ до читання та завантаження https://archive.org/details/20201213_20201213_0758/mode/2up
